Багаті, щедрі дари, якими вшановує нас Бог, часто проходять повз нашу увагу. Ми їх не помічаємо, не усвідомлюємо, приймаємо як належне або навіть бачимо в них кару і починаємо нарікати. У такі миті варто взяти волю в кулак і, зосередившись на явних Божих добродійствах (а їх при бажанні можна знайти ой як багато!), переконати себе: світ – прекрасний, життя наше – сповнене чудес, а Божий промисел діє в ньому надзвичайно мудро, з великою любов’ю. Хай і не завжди зрозуміло для нашого обмеженого розуму.
Легко сказати, але вводити цей підхід на практиці доволі складно. Щоб це переконання було справді щирим, второпним і дієвим, потрібні час, молитва, вправляння, досвід уважного спостереження за своїм внутрішнім світом. Інакше нам загрожує крайня екзальтація – постійна емоційна піднесеність, підкреслена радість, невпинна прослава Бога устами, коли насправді серце далеко від Нього (пор. Мр 7,6), – яка виходить за межі здорового глузду. А без розуму, оцього крила, яке разом з вірою, за словами св. Папи Івана Павла ІІ, підносить людський дух до споглядання Істини, далеко не залетимо.
Тому остерігаймось крайнощів. І похнюплений вид, і напускна піднесеність однаково далекі від справжнього християнського благочестя. Адже часто бувають нещирими. Особливо небезпечно, коли людина вдається до цих масок перед лицем Бога під час молитви. За ними вона приховує справжній стан свого серця. І то від кого? Від Господа, всіх серцезнавця (пор. Ді 1,24). Така людина перебуває в полоні уявлень про «образ справжнього християнина» – рамок, якими обмежує багатий світ своїх почуттів. А приховані перед Богом негативні емоції просто залишаються незціленими.
Інакше підходили до цього автори псалмів. Висловлюючи свої моління до Бога, вони не приховували жодних емоцій, не думали про те, якими потрібно перед Ним показатися, а щиро виявляли те, що на серці. Через те Псалтир став «мікрокосмосом людських відчуттів», підручником вияву емоцій перед Богом. Страх, гнів, докір, нарікання, відчай, прокльони…
Іноді аж мурашки від такої відвертості при їхньому озвученні по шкірі пробігають. Але псалмопівець знає: приховувати їх від Бога – річ марна, безглузда; ховання за солодкавими словами, екзальтовані вигуки в миті виру протилежних емоцій – узагалі лицемірство, зневага Його величі.
Тому й відкриває своє серце перед Ним, Тим, Який освітлює його темінь (пор. Пс 18(17),29). І, хоч на початку свого лементу, вважає, що Бог його покинув, стоїть далеко від спасіння його, від слів його зойку (пор. Пс 22(21),2), вкінці, однак, просвітлений Божим світлом, визнає, що Всевишній «не гидував, не гордував бідою бідака, і не ховав обличчя свого від нього; і коли той взивав до нього, – слухав» (Пс 22(21),25). Нарікання і відчай, віддані в Божі руки, перетворюються в надію.
Тож екзальтація лиш до дечого корисна. Їй повинно завжди передувати чесне визнання своїх справжніх емоцій. Вона не може бути універсальною поставою на всі випадки життя, маскою. Радше – вольовим актом, коли людина, пізнавши, наскільки вона поглинута пристрастями, наскільки невдоволена життям, спробує віднайти своїм розумом щось прекрасне у ньому – привід для того, щоб щиро прославити Творця.
